Лариса розповідає про те, де вона сьогодні хотiла б відчувати себе вдома. Мова йде про походження, вiчуття приналежності та її рішення будувати своє майбутнє в Німеччині.
Тут, у Німеччині, я спілкуюся лише з однією, двома, трьома, чотирма людьми з Росії та України. Я знаю, що існують різні спільноти та заходи. Але я в них не беру участі. Я можу пояснити, чому це так. Я хочу залишитися тут жити, я хочу залишитися тут і далі розвиватися. Я мушу інтегруватися. Я мушу більше розмовляти та спілкуватися з німцями. На мою думку, це…
Я не розумію людей, які живуть тут багато-багато років, вони живуть у Німеччині, але живуть у своєму власному світі. Це український чи російський світ.
Але мені це не потрібно. Я не маю бажання жити в цьому іншому світі. Я не хочу брати в ньому участь. Ті кілька російських і українських людей, з якими я спілкуюся, мені цілком вдосталь. Німеччина - це моє майбутнє. Я хочу залишитися тут, жити тут, працювати тут і розвиватися далі. Я хочу будувати своє майбутнє саме тут.
Контекст
Ларисі 60 років. У 2022 році вона разом із донькою приїхала з України до Німеччини. Відтоді її турбує питання, яким може бути життя після вимушеної втечі та де її справжнє місце в довгостроковій перспективі.
Цей уривок відображає форму ідентичності, яка не визначається виключно походженням чи мовою. Для Лариси відчуття приналежності формується насамперед завдяки життю „тут і зараз“ - завдяки роботi, спілкуваню з людьми та рішенню будувати своє майбутнє в Німеччині.