Наталія розповідає про відчуття, нiби вона стоїть між двома світами. Через війну вона змушена по-новому й болісно розглянути питання про те, де саме її справжнє місце.
Наталія:
Іноді я думаю, що мені слід залишити все це тут і повернутися в Україну. Що змінилося? У підлітковому віці я вирішила, що дуже хочу і мрію жити в Німеччині. Я вперше побувала тут у 14 років і подумала, що це мені підходить і відповідає моїм поглядам на світ. А потім, після початку війни, після повномасштабного вторгнення, у мене постало питання, чи варто тепер повертатися.
Чесно кажучи, зараз у мене таке відчуття, що я нікуди не належу, не відношусь на сто відсотків. Коли живеш десь довго, випадаєш із контексту, а люди, які живуть в Україні, тепер мають, так би мовити, свої власнi проблеми. У тому сенсі, що… тут, коли спостерігаєш за всім, що відбувається в Україні, то відчуваєш себе як сусід, який стоїть під парканом, підстрибує й трохи заглядає, що там відбувається, але не належиш до цього на сто відсотків. І суспільство в Україні розвивається надзвичайно швидко. Суспільство, процеси, також те, що взагалі відбувається з людьми - і ти вже більше до цього не належиш. Тут ти теж завжди, майже завжди, іноземець.
І німецьке суспільство, якщо бути чесними - за моїми власними відчуттями - теж не є надто відкритим суспільством.
І іноді дуже складно зробити так, щоб тебе визнали, щоб тебе прийняли відкрито. Але це вже інша, дуже велика тема. Звісно, я б не сказала, що, мовляв, якщо я зараз переїду до Норвегії чи, скажімо, до Іспанії, то на 100 відсотків відчуватиму себе там як вдома. Я там, де я є. Зараз тут також усі мої родичі, найближчі люди, які у мене є, тому саме тут я зараз найбільше відчуваю себе як на своєму місці.
З Німеччини я можу трохи краще допомагати. Тут я можу, насамперед, надавати інформаційну підтримку. Чесно кажучи, подивившись на себе, я б зараз не пішла б воювати, це не мало б сенсу. Я, мабуть, загинула б у перший же день. З медициною я теж не маю нічого спільного. Тому я не бачу сенсу в тому, щоб я там якось допомагала. А тут, у Німеччині, я мушу залишитися хоча б, тому що батьки мого хлопця вже на пенсії і потребують допомоги. А моя мама тут з двома вихованцями. Це діти наших родичів, яких мої батьки взяли до себе і про яких вони тепер піклуються. А ще мій вітчим хворий і зараз на лікуванні. Отже, у Німеччині зараз стільки всього, що мені потрібно робити. Я, так би мовити, тут на службі.
Контекст
Наталії 26 років. Вона родом зі сходу України й живе в Німеччині з 2019 року. Ще впідлітковому віці вона уявляла, що колись житиме саме тут.
Війна в Україні дала їй чітко зрозуміти, що відчуття приналежності не завжди є однозначним. Вона описує стан перебування між двома світами та подвійного відчуження. Після багатьох років життя за кордоном вона вже не вiдчуває себе повноцiнно вдома в Україні, а в Німеччині для багатьох і досі залишається чужою.