Валентина:
До 2014 року я мешкала на сході України. Ще у 2014 році там почалася війна, і тому мені довелося переїхати на пiвнiчний схід. Там я прожила з 2014 по 2022 рік. І так, мені довелося переїхати вдруге – до Німеччини.  

Ще першого разу я не хотіла переїжджати. Там, у моєму рідному місті, я закінчила школу, закінчила університет, у 2014 році отримала диплом, і після цього, звісно, хотіла шукати там роботу. Але потім я була вимушена виїхати - і це був мій перший раз. Спочатку я думала, що залишуся там лише на два тижні. Ми ж не знали… ця війна триває вже 11 років. Це було важко, і це досі важко, бо мої батьки залишилися у східій Українi. 

Мій перший переїзд по Україні пройшов, власне, цілком добре. Звісно, було важко, адже мені довелося починати все з нуля. Але це все одно було в Україні, у моїй країні. Тут мені допомогли моя подруга та знайомі. Тут я все розумію, я розмовляю цією мовою. Я знайшла роботу і прожила там вісім років. І з кожним роком ставало все краще й краще. Я орендувала квартиру, жила сама, мала хорошу роботу та друзів. Погано було те, що мої батьки продовжували жити  на схiдій Українi. Мої батьки не хотіли виїжджати. Вони казали: це наш дім, ми залишимося тут. Для мене - я сама, у мене немає дітей, я не заміжня – і я тепер розумію, що це, можливо, було моїм щастям. Бо для багатьох, хто має маленьких дітей, чоловіка, переїхати було набагато важче. 

Коли у 2022 році війна знову розгорілася, виїхали майже всі мої друзі . Я спочатку залишилася,  бо не хотіла знову переїжджати. Але потім ситуація ставала дедалі гіршою. І дехто з друзів організував втечу з України до Німеччини. У Німеччині у мене була знайома, у якої я могла пожити перший час. А потім вона знайшла для мене німецьку сім’ю, у якої я прожила декілька місяців. Дуже приємна, привітна сім’я: чоловік, жінка та маленька донька, шестирічна, іноді ми ще зустрічаємося. 

І так, звичайно, все одно перші місяці були дуже важкими, бо: нова мова, я нічого не розумію, абсолютно нічого. І, звісно, це вже другий переїзд, тому я постійно запитую себе:

„Чому? Чому я мушу так жити? Чому? Я не хочу так житию. Де я можу жити? Як я можу заробляти гроші?“ А ще мої батьки, які досі живуть на сході України. 

Я постійно запитувала себе: навіщо мені далі жити? Адже мені вже вдруге доводиться починати все з нуля. Тому що я втратила свою батьківщину, свій дім, це була моя країна. Чому я така нещасна? Чому я? Я була пригнічена, але я мусила щодня вiдвiдувати курси німецької мови. Це теж було пригнічуюче, бо спочатку я нічого не розуміла. Я завжди була сумна, сумна, але водночас мусила вивчати німецьку граматику. Я це ненавиджу, це дуже важко, але мушу. І так щодня.  

Зараз у мене є квартира. Я живу сама, майже в центрі міста. Так, і тепер я вже досить добре розумію німецьку. Я щойно склала іспит на рівень B2. І, так, водночас я знайшов цю танцювальну групу. Моя порада, мабуть, така: хороші люди та хобі. І щось, щось хороше.