Анна розповідає про свою втечу з України та про те, як вона пережила перебування спочатку в Польщі, а згодом у Німеччині. Травматичні переживання того часу даються взнаки й досі.
Анна:
Ну, загалом, ми сіли в цей поїзд, і дорога була дуже важкою, бо ми постійно зупинялися, вікна були закриті шторками. Нас попросили вимкнути мобільні телефони, відключити зв'язок та інтернет. У купе було по 11 осіб, і нам кажуть, що сьогодні ви ще їдете нормально. Попереднім потягом їхало по 19 осіб у купе. Люди сиділи на підлозі в коридорах. Але умови – це мало значення, внутрішнє напруження було. Поїзд зупинявся, десь чулися вибухи, і поїзд хитало. І я їхала всю дорогу і думала, а якщо ось так зараз влучить у цей потяг? Я зібрала всіх дітей, посадила їх у потяг, і я не знаю, чим ця дорога для нас закінчиться.
Я взагалі не спала, діти, ну, діти заснули, так за цілий день набігалися. Ось така картина вночі: я ніби відкриваю очі, мами сидять із телефонами, діти лежать коло них. Цілковита тиша, діти навіть не бавилися, не кричали, не плакали.
Така тиша… І таке внутрішнє напруження було. Ну, я не знаю, легше б, напевно, було перенести якийсь фізичний біль, ніж ось стільки часу залишатися в загальній невідомості, куди ти їдеш, чи доїдеш ти взагалі.
І знову ж таки, відповідальність за дітей, це дуже складно. Ось, чесно, я б не побажала ні ворогу, нікому переживати це. Ось якби я сильно там ненавиділа якусь людину, нехай якось інакше їй дістанеться... Ось це, ось це не забувається, шрами загоюються, а це не забувається.
Ми перетнули кордон України, заїхали в Польщу, і от уздовж потяга стояли люди. Вони почали нам передавати у вікна — хто їжу, хто напої, хто що. Вони стукали у вікна, і на їхніх обличчях не було ані страху, ані розгубленості. Було видно, що вони нас підтримують, що хочуть допомогти. І вони через вікна кричали: „Слава Україні!“, „Ми з вами!“, „Ми підтримуємо вас!“ — і ще щось говорили польською. І ти ніби потрапляєш у якийсь інший світ. Спочатку це як кіно якесь, ніби все пропливає повз тебе.
А потім ми з подругою, коли вже перетнули кордон, до того майже не розмовляли, — перетнули і почали говорити, але не можемо говорити, просто плачемо, тримаємо одна одну за руки й плачемо, коротше, і все. А діти питають: „Та що сталося, мамо, ну ви ж хотіли виїхати? Виїхали. То чого ви тепер плачете?“ Ну ось, просто напруга, так би мовити, почала спадати. І коли вже був останній пункт, приїхали до Берліна, ось теж такий сюрреалізм, таке швидке переміщення, так? Тут ти вже був згоден сидіти в підвалах, так? Там ще доби не минуло – Берлін. По дорозі ти, в принципі, прощався з життям.
Я думала, як це, коли в останні секунди життя пролітає перед очима? А воно пролітає, ти починаєш аналізувати його, хочеш не хочеш, ти думаєш, яким може бути підсумок твого життя.
Контекст
49-річна Анна втекла зі своїми дітьми зі Східної України до Німеччини у 2022 році. Як і для багатьох українців, головною метою для неї було вижити. Анна описує свою втечу як час, сповнений страху, напруги та невизначеності, ознаменований занепокоєнням про своїх дітей та питанням, чи вдасться їм вибратися з зони бойових дій живими.
Після всіх цих випробувань прибуття до Польщі, а згодом до Німеччини, здавалося спочатку несправжнім. Лише поступово, коли напруга спала, вона усвідомила, що перебуває в безпеці. Те, що вона пережила, важко забути.