Марiя:
Для мене є очевидним, що я хочу покинути Німеччину, бо я більше не витримую цього тиску та ворожості. Для мене залишається незрозумілим: як таке може бути, що люди раптом стають зовсім чужими?

Що раптом кожен, хто мене знає і не може себе контролювати, говорить мені ворожі речі про Путіна. „Усе це - через Путіна“. Але я цього не розумію: яке це має відношення до мене? А що з моєю дитиною?

Моїй дитині було п’ять років, і вона ходила до підготовчого класу. Там її били новоприбулі українські діти. А вчителі її не захищали. Тоді я звернулася до служби захисту дітей (Jugendamt) та в поліцію, щоб це припинилося. А потім ми змінили школу. Це просто такий підрив довіри, що я думаю: як це може бути? Адже ми були… Раніше теж було якось не зовсім легко, але тепер, коли хтось по телевізору каже „забий їх до смерті“, то, можливо, колись це справді трапиться. 

Почуття невпевненості наразі дещо вщухло, але я боюся, що незабаром все почнеться знову, і тоді стане ще гірше. Ми всі час від часу сподівалися на мир, але він не настав, і машина війни продовжує рухатися. Надії на покращення немає. Я не хочу вдаватися до теорій змови, але скрізь у світі розповідають і поширюють одне й те саме. Щось на кшталт особистих упереджень або стереотипів щодо людей російського походження, а водночас і ці політичні мотиви: Росія, Путін та анексія Криму. Це повторюється так часто, що у звичайної людини не залишається шансу почути щось інше. І німецький уряд робить свій внесок у це, адже український прапор, який висить усюди, сам по собі не висить. 

І при цьому, коли українці прибули до Німеччини, ми всі їх підтримували, хоча вони не довіряли нам, росіянам, і відштовхували нас. Так, ми допомагали, просто керуючись переконанням, що війна - це неправильно, незалежно від того, проти кого чи з ким вона ведеться, і що діти, жінки та всі, хто постраждав, не повинні страждати. Ми не можемо цього зупинити, бо не маємо на це повноважень. А в Росії всі демонстрації жорстоко придушували, тобто люди не могли всі вийти на вулиці aби проявити солідарність.  

Німеччина була моєю другою батьківщиною. Але до Росії я зараз теж не можу повернутися, бо там мене, можливо, вважатимуть зрадницею. „О, тепер ти повертаєшся до нас“ - щось на кшталт цього.