Для Олесі відмінності не є чимось найважливішим. Тут вона розповідає, що може створити спільна праця людей, спрямована на досягнення однієї мети.
Олеся:
Суть мирного життя… Ну, ось, наприклад, у нас у групі зараз, група на курсах німецької мови, у нас багато національностей, у нас є двоє хлопців, вони з Росії, ну, вони приїхали сюди теж нещодавно, з політичних міркувань.
I ми разом спілкуємося, ми разом якийсь процес ведемо, кожен працює над собою, над своєю німецькою, і ніхто, ну, я не знаю, навіть ніяких пiдколювань немає.
У нас більшість, можливо, десять осіб з України, і, в принципі, за бажанням, у нас міг би сформуватися якийсь „кістяк“, і ми могли б там хоча б жартувати. Але ось залучення до процесу, те, що кожен зосереджується на кінцевій меті… І якби, наприклад, це було б спілкування поза системою десь, то, можливо, вже б і почалися якісь зауваження чи висловлення позицій, відбувся б обмін думками.
А оскільки це об’єднання заради спільної справи, у нас у всіх одна спільна справа: дійти до іспиту, скласти його, то це для мене дуже показово, з хорошого боку характеризує українців і цих російських хлопців теж.
Такі безстрашні хлопці, вони спочатку були напружені, ось, потрапивши в наше оточення, вони не розуміли, чого очікувати. І я вважаю, що це хороший показник, приклад того, що якщо ти ставиш перед собою вищі цілі, то комунікація можлива.
Контекст
Олесі 48 років, з 2022 року вона мешкає з двома синами в Німеччині, втікши з українського міста, розташованого поблизу зони бойових дій. Сьогодні вона працює з біженцями та водночас продовжує своє навчання, щоб змінити сферу професійної діяльності в Німеччині.
У цьому уривку вона описує повсякденну ситуацію, в якій національна приналежність хоч і присутня, але не є ключовою. На її курсі німецької мови українці навчаються разом із двома молодими чоловіками з Росії, які приїхали до Німеччини з політичних причин. Для Олесі це є прикладом того, як може виникнути толерантність: не тому, що зникають відмінності, а тому, що люди прагнуть спільної мети. Цей уривок підкреслює, що спільні завдання та досвід можуть зводити мости навіть там, де війна, здавалося б, мала розділяти людей.