Жанна говорить про толерантність, відкритість та визначені кордони. На її думку, взаєморозуміння починається там, де люди готові вислухати одне одного та серйозно ставитися до досвіду інших.
Жанна:
Звичайно, у повсякденному житті ти стикаєшся з іншими людьми. Приходиш кудись і розмовляєш з ними німецькою, але бачиш, що вони можуть мати якийсь стосунок до Росії чи Білорусі. Це може бути офіціантка в ресторані, майстриня манікюру чи педикюру, співробітниця. Але в цьому я не бачу жодних проблем. І я також не маю жодних проблем з людьми, які насправді погано розмовляють німецькою або не хочуть нею розмовляти. Зрештою, ми всі люди, дехто може швидко вивчити мову, як я, мені пощастило, іншим це дається важко, і це не тільки росіяни, це турки, люди з дуже різним походженням, також українці. Скільки українців, які, як і я, три роки відвідують тут мовні курси і просто не можуть скласти рівень А-2, бо їм мова дається так важко. Але бувають також ситуації, коли я уникаю контакту.
Є люди, у яких я помічаю агресивність або про яких знаю, що вони підтримують політику Путіна. Це, у свою чергу, викликає в мене певну агресію, і я не хочу давати їй волю.
Для мене це просто не варте того. Стояти з кимось на вулиці або в пекарні під час здійснення покупок і обговорювати це – ні, це нижче моєї гідності. Людей, які бачать, що відбувається у світі, і все одно залишаються при своїй думці, вже не переконати. Тут мої зусилля не потрібні.
Однак є й такі люди готові до переговорів. У школі, де навчається моя дочка, було одне подружжя — обидва з Росії, працюють у сфері IT. Вони знали, що я з України, і на початку війни вони казали, що, звісно, це жахливо, але при цьому додавали: „Так, але в Путіна теж є свої причини“. Але вони були готові до розмови, кілька разів самі підходили до мене. І я кажу їм: „Знаєте що, я вас одного разу з собою візьму“. І я взяла їх із собою — тоді, коли у (назва місця) ще був великий притулок. Я взяла їх туди на один день, і вони побачили, що це таке, що там насправді відбувається. Там не було україномовних біженців. То були люди з півдня та сходу України, а також з Харкова, з півночі, міста, яке після Маріуполя було найбільш розбомблене. Вони поспілкувалися з цими людьми — і мені більше не треба було їх переконувати. Але вони були готові слухати й розуміти. І з такими людьми я можу говорити, у мене з цим немає проблем. Але якщо хтось і досі дивиться російське телебачення й починає мені за столом повторювати путінські гасла, то я не збираюся докладати зусиль і щось пояснювати.
Контекст
Жаннi 44 роки, вона народилася на півдні України. Вже понад двадцять років вона живе в Німеччині. З початку війни вона активно допомагає українським біженцям і тому щодня стикається з проблемами бігства, втрат та наслідків війни.
У інтерв’ю Жанна описує різновид толерантності, якому притаманні чіткі кордони. Вона уникає людей, які виправдовують війну або не готові вислухати. Водночас вона не відкидає ані російську мову, ані російських людей як таких. Вона відкрито налаштована до тих, хто готовий серйозно ставитися до досвіду інших і критично переосмислювати власну точку зору. Цей уривок показує, що толерантність для неї означає не прийняття будь-якої думки, а здатність сприймати відмінності та продовжувати діалог там, де ще можливе взаєморозуміння.