Для Жанни солідарність - це не даність. Тут вона пояснює, чому згуртованість може досягати меж там, де стикаються насильство, провина та дуже різні життєві досвіди.
Жанна:
По суті, все зводиться нанiвець вiд того, що людям загалом важко змінюватися. Що ж, звичайно, є приклади, коли люди справді, з початком війни, змінили свою думку та погляд на всю ситуацію тощо. Але таких дійсно дуже мало. І коли люди такі, дуже важко посадити жертв і винуватців в один човен. Але саме це часто і роблять. І доки все йде добре, справа ще свіжа, а всі мотивовані, всі разом гребуть у цьому човні, і все йде добре. Але чим довше це триває, тим виснажливіше стає, і тим більшою стає відповідальність, або бракує фінансування, або щось йде не так, або щось не вдається - і тоді починаються трiння. І лише тоді можна побачити людей такими, якими вони є насправді.
І як я вже зазначила:
спочатку ми завжди є найкращою версією самих себе. Але з часом людина показує себе такою, яка вона є насправді.
І в конфліктних ситуаціях я ще ніколи не чула, щоб мені не сказали: „Ах, ви, кляті українці, самі в цьому винні“. Навіть від людей, від яких раніше, здавалося б, я чула зовсім інше, яких, можливо, знаю вже давним-давно. Адже ця думка просто глибоко вкорінилася. І це не новина - все це ще з часів Радянського Союзу. Адже, наприклад, у моєму випадку це прозвучало зовсім не від росіянина, росіянина з Росії, а від російського німця з Казахстану. Розумієте? І так, зрештою, саме через це все і зазнає поразки.
Контекст
Жанні 44 роки, вона родом з України. Понад двадцять років тому вона приїхала до Німеччини в рамках програми обміну студентами. Ще задовго до повномасштабного вторгнення Росії вона була активно залучена до діяльності українських громадських організацій та ініціатив. З 2022 року вона координує широкий спектр заходів з надання допомоги, консультування та культурних пропозицій для українських біженців. Тому солідарність для неї - це не абстрактна ідея, а те, що в повсякденному житті постійно організовується, узгоджується та випробовується на практиці.
В інтерв'ю Жанна розповідає про межі солідарності в умовах війни. На її думку, часто недооцінюють, наскільки люди по-різному переживають насильство, втечу та відповідальність. Тому у цьому уривку постає питання, чи можна просто поєднати перспективи жертв і нападників. Жанна описує досвід, коли прояви готовності допомогти та єдності на початку з часом слабшають, а глибоко вкорінені стереотипи мислення знову стають виразними. Солідарність тут постає не як самоочевидний консенсус, а як щось крихке, що натрапляє на межі там, де провина, владні відносини та історичні впливи залишаються невисловленими.