Ірина зустрічає людей, які пережили війну, були вимушено переміщенними та зазнали втрат. У зв’язку з цим постає питання: коли розуміння та вміння вислухати важливіші за власну позицію.
Ірина:
Люди постійно приїжджали в офіс, там була така ситуація, що приїхала вантажівка з продуктами, ми складали продуктові набори, і я з колегами розвантажувала цю вантажівку, тягала в офіс, і був якийсь спекотний день, незважаючи на те, що, можливо, була середина березня. Ну, я така після розвантаження втомлена, стою, і хлопці, які були всередині в офісі, вийшли на вулицю покурити.
І якось я стояла, палила, і ми всі так у колі стали, а люди щойно приїхали, ось уже година, і ми стоїмо в колі, всі знайомимося, вони всі розмовляють російською, і ми розмовляємо, і всі один одного запитують: „А ти звідки? А ти звідки?“ Вони всі з України приїхали, і всі діляться враженнями.
І мені кажуть: „А ти звідки?“ Я кажу: „Я з Росії“, і п’ятеро людей, яким я допомагаю, одночасно роблять крок назад, і від цього стає… І вони потім так: „Ой, вибач, ми не це мали на увазі“.
І я розумію, що з цим нічого не вдієш, це абсолютно природна людська реакція.
Один хлопець із цієї п’ятірки-шістки стояв і щойно розповідав, як його однокласника розірвало просто на його очах. Там були люди з окупованих територій, або з тих місць, де точилася війна, тобто люди, які пережили страшні речі. І я, побачивши це, зрозуміла, що доки війна не закінчиться, я взагалі не маю права нічого говорити, нічого.
Контекст
Ірині 41 рік, вона народилася в Росії і вже протягом кількох десятиліть мешкає в Німеччині. Вона активно задiяна політично, чітко виступає проти режиму Путіна і водночас надає підтримку людям, які втекли з України через війну.
Тут Ірина перетинається з людьми, які щойно пережили насильство, втрату та були змушені стати біженцями. Її оповідь пояснює, чому в таких ситуаціях на першому плані перебуває не власна позиція, а готовність вислухати, а також чому стриманість іноді може бути важливішою за потребу себе виправдовувати.