Лев розповідає про людей, які, незважаючи на близькість і довіру, раптом опиняються по різні сторони. Війна проникає навіть у дружні та сімейні стосунки.
Лев:
Ось що зараз відбувається з моїми друзями з України, які, як і я, належать до мистецького середовища: вони також зазнають дуже сильного хейту всередині країни. З України настільки йде нібито кенселінг, і багато українців стикаються з цим кенселінгом всередині своєї спільноти, якщо вони працюють разом, нехай це навіть „хороші росіяни“ або хто завгодно – ті, хто виїхав, давно виїхав, це не важливо. Це дуже суворо, там теж переживаються дуже сильні, не саме позитивні події, тобто, війна – це не тільки бомби, це… вона проникає у внутрішнє, ось ця ненависть, біль, усе це. Я розумію причину цього, але розумію ще, наскільки це ніби шлях від… Від миру. І багато людей, моїх друзів, вони… або когось із них хейтнули, або вони перестали працювати зовсім з росіянами, або повернулися в Україну і ось підтримують взаємини тільки в інстаграмі. Тобто ніхто від мене не відписався, з усіма моїми українськими друзями та родичами, з якими я був у контакті, я досі в контакті, але не близько, тобто ми не переписуємося.
Ну, по-перше, я розумію їхню втому і їхній світ, і ми іноді розмовляємо про те, що колись побачимося, і ми б хотіли побачитися, ну, напевно, десь тут.
Я б мріяв приїхати зараз в Україну, я б хотів, але розумію, що в майбутньому, в найближчому майбутньому це неможливо, і там, де я стикаюся, я, звичайно, дуже делікатно і тонко налаштовуюся, настільки у всіх дуже різні позиції, у всіх різний погляд на цю ситуацію.
У моїх друзів, з якими ми зустріли війну, які майже відразу ж поїхали з трьома дітьми в невідомо куди — до Румунії, до Греції, — і лише згодом опинилися тут, троє різних дітей, трьох різних вікових груп: у дитячому садку, у першому класі та у третьому класі. І в усіх так чи інакше є в групі якийсь українець, ну, і діти – одна мова, вони дуже швидко зближуються. І як батьки на це реагують: одні батьки, там, з київської інтелігенції, ніяк не реагують, тобто вони дають дітям спілкуватися. У якомусь іншому віці інші батьки-українці – забороняють і кажуть, що ні, не можна. І діти таємно зустрічаються, діти дружать. Ці мої друзі зустрілися якось ось з нами, ми гуляли разом, і хлопчик каже: о, це там Петя, ой, тільки т-с-с, і вони проходять повз, і вони ніби не помічають одне одного, щоб його батьки не знали, що вони товаришують. А ось у когось батьки… Наприклад, прийшла в гості до них дівчинка, вони грають у школі, і батьки не хотіли навіть переступати поріг, навіть почекати, ніяк.
Контекст
35-річний Лев народився на далекому сході Росії і з 2022 року мешкає в Німеччині. Ще задовго до війни його життя було тісно пов’язане з німецькою культурною сценою. Водночас він має тісні родинні зв’язки з Україною: його батько родом звідти, з материнського боку він також має українські корені, а також частину свого дитинства він провів в Україні. Тому початок війни став для нього не лише політичним переломним моментом, а й біографічним розривом, завдяки якому він глибше усвідомив українську складову своєї ідентичності.
Лев описує, як війна ставить під загрозу товариські стосунки, творчу співпрацю і навіть дитячі дружні взаємини. При цьому на перший план часто виходить не особиста позиція кожного окремо, а сам факт того, що людину сприймають як росіянина або пов'язану з Росією. Цей уривок відображає болючу межу толерантності: відмінності вже не є прийнятними, а стосунки стають підозрілими, руйнуються або їх доводиться приховувати. Водночас Лев ставиться до цього розвитку подій із розумінням. Він бачить у цьому не лише відторгнення, а й наслідки виснаження, болю та воєнного досвіду. Він не втрачає надії, що одного дня зустрічі та довіра знову стануть можливими.