Марина розповідає про зустріч, у якій зіткнулися недовіра та готовність допомогти. При цьому стає зрозуміло, як можуть зародитися взаєморозуміння та довіра.
Марина:
Я йшла вулицею, їхала додому. А на зупинці стояла жінка з двома дітьми та величезною кількістю речей. Це, здається, було десь півроку тому. Вона стояла й плакала. Я підійшла до неї, запитала, що сталося. Вона каже, що „я зараз… автобус з України. Мені сказали, що десь тут Тегель, десь тут табір для біженців. Я не знаю, як туди дістатися. Я взагалі не знаю, що робити“. Я її відвезла влаштовуватись.
Там виявилося багато різних проблем із дітьми, зі щепленнями, із прийомом. І я намагалася відстоювати її інтереси. Просто вона одна з двома дітьми. Їй збираються прямо зараз робити щеплення, при тому, що у неї це щеплення є, але у неї зараз немає з собою документа. І вона розуміє, і я розумію, що ввечері у неї підніметься висока температура, а діти маленькі. І вона каже: „Давайте я зараз знайду когось, хто з дітьми посидить, а потім я зроблю“. Ну, загалом, я розумію правила системи, але я вважаю, що система, системи… повинні бути люди, які змушують систему робити виняток, якщо це логічно необхідно. І ось я там з ними боролася.
В якусь мить я пішла домовлятися з дівчиною, яка, очевидно, була дуже агресивно налаштована до всього російськомовного.
Я розмовляла з нею німецькою, але по її обличчю було видно, що вона відчуває до мене дуже сильну неприязнь.
Але в кінцевому підсумку я там провела майже цілий день, бо там було багато метушні. І в підсумку ми з нею стільки разів перетиналися й про щось домовлялися, і вона бачила, що я намагаюся допомогти незнайомим людям, і навіть вона наприкінці цього дня перейшла зі мною на російську й сказала: „Гаразд, давайте, щоб ніхто не чув“. І в підсумку ми обмінялися телефонами, і все було о’кей. Але людям, мені здається, що люди настільки звикли бачити велику кількість неадекватних, якщо так можна сказати, що їм складно повірити, що буває й інакше.
Контекст
Марині 39 років, вона має російське та українське коріння і вже багато років мешкає в Німеччині. Від початку російської агресивної війни вона активно допомагає біженцям з України та Росії. При цьому її знання російської мови стають важливим мостом у повсякденному житті, навіть якщо для багатьох ця мова наразі асоціюється зі складними почуттями.
Історія Марини оповідає про зустріч, у якій стикаються упередження, недовіра та готовність допомогти. Вона демонструє, що толерантність не завжди починається зі схвалення, а часто з’являється там, де люди стикаються один з одним у повсякденному житті, беруть на себе відповідальність і готові вести діалог, не зважаючи на походження, мову та упередження.