Єлизавета говорить про майбутнє, відповідальність та надію на зміни. У центрі уваги постало питання про те, що ми залишимо після себе майбутнім поколінням.
Єлизавета:
Мені здається, що одне із завдань людей, які зараз виїхали - дуже дбайливо зберігати цю культуру для того, щоб, коли країна переживе, сподіваюся, всі ці страшні часи, і з’явиться якась земелька, куди можна сіяти ці зернятка, можливо, наші діти, можливо, наші онуки зможуть туди приїхати й повернути цю культуру туди, до Росії. І мені здається, це дуже важлива і велика мета.
А з приводу Росії, я думаю, що я цього не побачу, і, можливо, це побачать мої правнуки, але я вірю в те, що... Знаєте, мені здається, ми працюємо всі разом, дуже багато людей працюють, дуже багато, і відбувається дуже багато незримої роботи — надзвичайно цінної та величезної. І я для себе це формулюю, і я, більше того, навіть десь це чула, але я для себе це, пам’ятаю, сформулювала ще до... Є ось цей маятник історії, який туди-сюди гойдається між війною та миром.
І наше завдання полягає не в тому, щоб цей маятник не ворушився, а в тому, щоб його пригальмувати, щоб він не починав з найвіддаленішої точки, не відлітав занадто далеко в бік війни та диктатури.
Я думаю, що цю діяльність неможливо побачити, результати неможливо зафіксувати, але цю роботу потрібно виконувати, і відсутність нашої діяльності лише значно погіршила б ситуацію. Я думаю, що якби вся ця робота не виконувалася, було б набагато гірше. Ось наше завдання - не дати зробити ще гірше, ніж є. От такий перспективний план.
Контекст
Єлизавета, якій трохи за 40, живе в Німеччині вже понад 20 років і стежить за подіями в Росії на відстані. Для неї майбутнє - це не питання найближчих років, а майбутніх поколінь.
Тут вона розповідає про надію як про довгострокове завдання. Навіть якщо вона, можливо, ніколи сама не побачить тих змін, яких вона так прагне, насамперед для Росії, для неї важливо зберігати та передавати культуру, знання та цінності, щоб майбутні покоління могли на них спиратися.