Для Регіни майбутнє означає насамперед одне - знову мати змогу планувати. Цей уривок показує, чому навіть це прагнення до нормального життя після війни та втечі не є само собою зрозумілим.
Регіна:
Поки що, через те, що все нестабільно, не дуже хочеться будувати плани - ну, боїшся, що спорудиш якусь структуру, а потім не вистачить ґрунту для неї. І ось засмучуватися теж, ну, просто немає сил. Ось сьогодні зранку відкрила телеграм-канал, і сьогодні якраз обстрілювали місто по інфраструктурних об’єктах, саме там, де живуть мої рідні.
Дзвоню мамі, мама трубку не бере. А у них, коли вмикають сирени, зв’язку практично ніколи немає.
І щоразу ти починаєш свій день з цього, і коли тебе запитують про майбутнє, ну, складно, це просто складно. З одного боку, ти розумієш, що логічно можна якось все спланувати, а от в емоційному плані, ну, є чинники…
Коли росіяни кажуть: „Ось ми переїхали, і нічого, ми ж впоралися“. Ну, ось, наприклад, батьки одного з однокласників. Тож я кажу: „Ви збиралися переїжджати три роки, ви вивчали там мову, ходили на курси, ви розпродали все, ну, там, свої речі, все, що можна, документи оформили, все, і переїхали вже потім“, кажу я. А ми, які за півтори години зібралися, я загубила своє свідоцтво про народження, навіть не знаю, куди могла його засунути. Коли у тебе вдома купа, збiрка твоїх улюблених дрібничок на поличках, якихось побрякушек, і ти розумієш, що, ну, ти не візьмеш це, ти розлучаєшся з чимось більшим, ніж дім, ти зі своїм минулим розлучаєшся, з якоюсь історією, з почуттями, ну, з життям. Ось, справді. І не просто ти приїжджаєш, і тобі там, ти входиш у нове життя, ні, тебе спочатку об стіну, об розжарене вугілля, об скло, і тільки потім у нове життя. Ну, це трохи інше „ходіння“.
Хочеться, щоб це майбутнє взагалі було, хочеться, хочеться, хочеться просто звичайного життя. У мене є консультантка в центрі працевлаштування, вона питає: „Чого ти хочеш?“ Я кажу: „Хочу працювати психологом“. Вона каже: „Для цього тобі треба вчитися в інституті, та ти вже застара для цього“. Я така думаю: „Блін, німецька вихованість, ось ця моя консультантка така, щось не те“. Вона каже: „Я тебе питаю, чого ти хочеш?“ Я кажу: „Я хочу сидіти, як ви, хочу планувати на літо відпочинок з дітьми, за рік наперед, хочу на вихідних проводити час разом із знайомими, так, там, не знаю…“. Я кажу: „Я хочу нормального життя, звичайного, в принципі, такого, яке було вдома, так, але тільки тепер в іншій країні“.
Контекст
Регіні 48 років, вона народилася в Росії і має українське коріння. До своєї втечі вона мешкала з родиною в одному зі східноукраїнських міст поблизу зони військового конфлікту на Донбасі, де війна стала повсякденністю ще з 2014 року. У 2022 році вона разом із молодшими дітьми за лічені години дісталася Німеччини. Відтоді вона вивчає німецьку мову, працює консультантом для вимушених переселенців і намагається знову утвердитися у професії психолога.
У інтерв’ю Регіна розповідає, як важко їй тепер думати про майбутнє. Поки її родина та багато спогадів залишилися в Україні, вона намагається побудувати нове життя в Німеччині. Однак між мрією та реальністю існують численні перешкоди: мовні вимоги, проблеми з визнанням документів, спілкування з державними органами, пошук житла та відповідних професійних перспектив ускладнюють їй довгострокове планування. Інтерв’ю з Регіною продемонструвало, наскільки війна та втеча змінюють і обмежують уявлення про майбутнє.