Для Олександри війна поставила під сумнів не лише її роботу викладачки російської мови, а й її ставлення до цієї мови. У цьому уривку розповідається про те, чому вміння порозумітися та знання мови залишаються важливими саме в часи війни.
Олександра:
Коли почалася війна, я саме перебувала у декретній відпустці. Мені було дуже, дуже важко уявити, що після декрету я повернуся до школи як вчителька російської мови. Мене взагалі турбувало питання: яке майбутнє чекає на цей предмет? Не те щоб я не могла терпіти звучання російської мови, наприклад, у подкасті. Але мені все одно було неймовірно важко. Тоді я натрапила на канал російськомовного ютубера, який розповідає про свою історію міграції: він потрапив під мобілізацію 2022 року в Росії, а потім швидко покинув країну, у пригодницькій манері, на машині через Казахстан. І я супроводжувала його на цьому шляху через подкаст.
І якось він знову дав мені ключ до розуміння, завдяки якому я все-таки усвідомила: любов до мови та зацікавленість у ній все ще є, і я можу відокремити це від того, що зараз відбувається в політиці.
Але так себе почувала не тільки я. Там була ще й стажистка. Вона живе в Німеччині вже десять років і розповіла мені, що тепер їй доручили клас старшої школи, але вона зовсім не знає, як викладати російську мову в умовах війни, як піднімати цю тему чи не піднімати, адже все це просто шизофренічно. Вона дуже розхвилювалася і заплакала. Тож ми почали розпитувати, чи всі готові порушувати цю тему на уроках, і записалися на семінар, щоб ознайомитися з методами та форматами, за допомогою яких ми зможемо це зробити. І що було дуже приємно в цьому заході - наголос був зовсім іншим, ніж я очікувала. Поки я завжди була захоплена у цьому вихорі „О Боже, ця війна!“ і „Ми втрачаємо всі цінності“, я запам’ятала одну ключову фразу з семінару: одного дня, ніхто не знає точно коли, але одного дня настане мир - у дужках: має настати - і тоді нам знадобляться люди, які розмовляють іншою мовою і готові знову зводити мости. І це мене справді зворушило та підбадьорило.
Контекст
Олександрі 39 років, вона народилася в Німеччині. Вона виросла в німецько-російській родині, її батько родом із Північного Кавказу. Наразі вона працює вчителькою російської мови. Її ставлення до російської мови тісно пов’язане з історією її родини, навчанням, перебуванням за кордоном та професійною діяльністю. Однак із початком війни в Україні відношення стало хитким. Російська мова раптом перестала бути для неї лише мовою сім’ї, освіти та культури, а водночас стала обтяженою образами війни, державною пропагандою та політичним насильством.
Це інтерв’ю висвітлює, наскільки глибоко війна може похитнути, здавалося б, безумовні уявлення про майбутнє. Для Олександри під питанням опиняється не лише її професійна роль як вчительки, а й значення, яке російська мова може мати в майбутньому. Однак її пошук відповідей веде не до відмови, а до нового погляду на ситуацію: саме тому, що війна руйнує порозуміння, здатність викладати мови та підтримувати відносини через кордони здається їй ще важливішою. Тому майбутнє для неї – це не витіснення конфліктів сьогодення, а збереження необхідних умов задля можливості відновлення порозуміння після війни.