Для Геннадія історія його родини піднімає фундаментальне питання: чим, власне, можна пишатися?
Геннадій:
Нам цікаво, як тим, хто приїхав сюди, як це виходить… Ось у Німеччини була окрема історія, її демілітаризували. І гордість за Німеччину, як я розумію, і служба в Бундесвері - це, ну, типу, not good. І суспільство не патріотичне, бо воно не розмірковує по-мілітаристськи.
Моя дружина розповідала, що одного разу в її присутності запитали, хто є патріотом, хто любить свою Батьківщину? Українці підняли руки, німці сиділи мовчки. Тобто, можливо, це й на краще? Навіщо любити Батьківщину, що таке любити Батьківщину? Це взагалі дуже дивна річ. А ще й пишатися - це ж взагалі якась космічна тема, чим ти там будеш пишатися?
Ось у мене дідусь воював під час Другої світової війни, і начебто в мене відразу виникає асоціація, що він пішов молодим, там була битва, значить, його поранили, він моряк, там вижив, повернувся. А яке я до цього маю відношення? Це як мені пишатися Юлієм Цезарем, в принципі. Або після війни у мене вдома, в Росії, стояло фортепіано. Фортепіано. Воно австрійське, але куплене в „Герродсі“, у лондонському магазині „Герродс“. А потім я зрозумів, звідки це фортепіано. Воно звідси. Що таке трофей? Це мародерство.
Те саме щодо війни: як вона травмує, та як ти залишаєшся неушкодженим? Мабуть, я, можливо, так зациклився на цій темі, тому що я...
Ми думали, що своєю поведінкою, адже ми ходили на демонстрації в Росії у 2014-2015 роках у вишиванках.
У Росії багато людей виходило на вулиці, коли стався Крим, і це було можливо. Ми думали, що своїм прикладом - вона українка, я росіянин, ми можемо бути такими голубами миру. Ми програли. Як, я думаю, спільний шлюб якогось там, я не знаю, іранця та ізраїльтянки, можливо, я не знаю, я думаю, такі є. Або ще щось, ще щось, це, ну, з точки зору тиранії ти програєш. Тобто ти можеш пробувати. Ну, ми в нашому випадку, ми програли. Цього не сталося.
Я теж бачу, що любов дає джерело людяності. Тобто людські прояви, дотики, розмова. І тисячі ось цих людських проявів протиставляють себе… бо антонімом людяності, гуманізму, так, людяності, є ненависть. Це антонім. Я не міг підібрати його. Ненависть є антонімом. А війна живиться ненавистю, яку зараз відчувають обидві країни.
Контекст
Геннадію 50 років, він народився на Уралі й багато років працював у сфері культури та як посередник у російській культурній галузі. З 2022 року він разом із дружиною-українкою та спільним сином мешкає в Німеччині. Вони виїхали після того, як російська агресивна війна дедалi більше загострювала протиріччя між його повсякденним життям у Росії та походженням його родини.
У інтерв’ю Геннадій розмірковує про відбитки війни та спогади. При цьому він порівнює німецьку культуру вшанування пам’яті з формами патріотизму та воєнних спогадів, які він знає з Росії. Важливу роль у цьому відіграє його сімейна історія: його дід брав участь у Другій світовій війні, водночас Геннадій натрапляє на вказівки, що історія війни розповідає не лише про жертовність і героїзм, а й про насильство, пограбування та вигнання. Цей уривок показує, як пам’ять може похитнути тверді переконання. Патріотизм тут постає не як щось саме собою зрозуміле, а як те, що підлягає сумніву, так само, як і розповіді людей про своє походження, свою націю та своє минуле.