Олена ставить під сумнів звичне уявлення про Україну, Росію та їхнє спільне минуле. У центрі уваги постало питання, хто саме розповідає історію і з якої позиції.
Олена:
Ми знаємо, що станеться, якщо ми складемо руки. Якщо я та такі люди, як я, перестануть підтримувати армію, навіть на приватному рівні. Коли військовослужбовці в Україні скажуть: „Ми втомилися, ми більше не можемо“. Або коли Німеччина скаже: „Ми більше не будемо підтримувати Україну поставками зброї і не будемо намагатися стримувати Росію“. Ми добре уявляємо, що тоді станеться. Ось у чому причина. Люди в Україні, а також українці за межами країни - наприклад, у Канаді є велика українська діаспора, це нащадки дисидентів, яких переслідували в Радянському Союзі - вони знають історії про те, що Росія робить з людьми, з цілими народами. Ось чому ми не здаємося. У нас немає вибору.
Росіяни завжди вважали себе важливішими за інші народи. Вони привласнювали собі культури інших народів і країн. Вони нав’язували іншим російську мову та свої звичаї. Вони забороняли та придушували багато чого в інших країнах. А Німеччина та інші західні країни, незважаючи на це, не перестають раз у раз говорити про „братній народ“.
„Ви ж побратими“. Що це таке? Що це за поняття? Що це має означати?
Ми - два різні народи. Колись ми були разом у Радянському Союзі, і це вже було жахливо. Але тепер ми вже не разом. Україна - це самостійна держава. Ми не росіяни. У нас є власна мова, власна культура та власна країна, і треба припинити постійно тиснути на Україну в цьому напрямку та говорити: „Ні, ви ж брати. Чому ви сваритеся?“ Це було б так, ніби сказати Німеччині: „Побратуйтеся з Нідерландами“. Ви б тоді одразу обійнялися? Але це не має значення, не потрібно ніяких порівнянь чи метафор, так воно просто є.
Надзвичайно допомогло б, якби Захід перестав, а точніше - почав більше не розглядати Україну виключно в контексті Росії. Звісно, так було протягом десятиліть. Подивіться, наприклад, на всю ту провину, яку Німеччина взяла на себе після Другої світової війни. Казали: „Ми винні, ми винні“. Але винні були завжди лише перед Росією. При цьому Німеччина під час Другої світової війни окупувала всю Україну, а Росію - лише невелику її частину. Скільки українців і білорусів загинуло під час Другої світової війни. Дуже багато. А після закінчення Другої світової війни весь час говорили лише про Росію. Бо ця спадщина… Росія успадкувала все від Радянського Союзу, а всі інші країни були просто молодшими братами чи сестрами. Це просто наратив, який більше не повинен існувати.
Контекст
Олені трохи за 20, вона родом зі східної України. Вона приїхала до Німеччини ще до 2022 року на навчання, і з того часу живе тут. З початку війни в Україні тут також живуть її батьки та родина її хлопця. Олена бере активну участь у наданні гуманітарної допомоги, демонстраціях та в діяльності українських спільнот. Багато її колишніх зв’язків з російськомовним середовищем відійшли на другий план із початком війни.
В інтерв’ю Олена критично підходить до історичних наративів, які й досі часто розглядають Україну з російської точки зору. Для неї Україна - це не другорядна фігура в російській чи радянській історії, а самостійна країна зі своїм досвідом пригнічення, насильства та спротиву. Особливо критично вона ставиться до західних поглядів на Другу світову війну та Радянський Союз, у яких Україна тривалий час відступала на другий план, за Росією. Цей уривок підкреслює, наскільки історичні спогади впливають на сприйняття сьогодення і чому Олена закликає більше не розглядати Україну крізь призму російської перспективи.