Для Ольги мова є чимось більшим, ніж просто символом національної приналежності. Цей уривок описує історію життя, в якій різні мови та культурні приналежності співіснують цілком природно.
Ольга:
Мій тато каже - ви діти Радянського Союзу, і я з цим згодна, ми трохи ще виросли в той період, ми народилися в Радянському Союзі, і для нас це був великий дім, наша велика-велика Батьківщина, і ми спокійно розмовляли російською мовою, спокійно розмовляли українською мовою. Мій тато - українець, мама - росіянка, тобто у нас ось така інтернаціональна родина. І ми теж не з самого початку жили в Україні, хоча народилися ми в Україні, саме там, де народився мій батько, там і ми народилися, тобто дві старші сестри. А молодші вже народилися в Азербайджані. Ми прожили кілька років в Азербайджані, тому що мій тато працював у будівельній сфері, і його направили туди на роботу, а потім у 90-х роках ми переїхали в Україну.
І там я... Коли я пішла навчатися за своєю спеціальністю, я вже спокійно спілкувалася саме за своєю спеціалізацією українською мовою.
Я просто дуже люблю українську мову, вона мені настільки… це моя мова. Я чудово розумію, наскільки вона красиво звучить, коли ти розмовляєш.
Вона ллється, як пісня, я можу це порівняти з якоюсь музикою, яка така рідна, близька до душі. А потім, коли я вже закінчила інститут, мене запросили викладати в той самий коледж, де я навчалася, і я там працювала близько 20 років. І для мене ось виховувати любов до національної культури, національне виховання, культурне виховання - це особисто для мене має велике значення. Я дуже люблю українські пісні, українську літературу. І я її перечитую. І якщо я, припустимо, потрапляю в якесь товариство, де є з ким поговорити українською мовою, я завжди переходжу на українську мову, бо для мене це, ну, це моє рідне, я це дуже люблю. І я завжди одразу ж переходжу і починаю, як я кажу, ось як пташки щебечуть, ось точно так само і я, одразу починаю.
Для мене, мабуть, важливо не забути все це, тому я завжди… Можу сказати, що я навіть мислю українською мовою, іноді, коли розмовляю російською, я на секунду замислююся, як це слово перекладається. Чому? Тому що, ну, мова така багата. Але я з повагою ставлюся й до російської мови. Бо я нею вчилася в школі, нею дуже багато читала, нею дуже багато бачила, дивилася, розмовляла, у моїй родині розмовляють російською мовою.
Контекст
Ользі 46 років, вона походить з України. Вона виросла в родині, у якій поєднання різних національних та мовних приналежностей було цілком природним: її батько - українець, мати - росіянка, частину дитинства вона провела в Азербайджані. Радянський Союз вона згадує як спільний життєвий простір, у якому різні мови, регіони та історії походження були взаємопов’язані. Цей досвід і досі впливає на її сприйняття минулого та сьогодення.
В інтерв'ю Ольга розповідає про свій тісний зв'язок з українською мовою та культурою. Українська для неї - це мова, якою вона мислить, відчуває та сприймає свою культурну батьківщину. Водночас з російською мовою пов'язані важливі частини її біографії: родина, освіта, прочитані книги та багато спогадів про минуле життя. Цей уривок яскраво ілюструє, як повсякденні переживання покоління, сформованого в радянські часи, продовжують впливати на сьогодення і як різноманітність, яка раніше була звичною частиною побуту, сьогодні дедалі більше політизується та сприймається як межа. Пам’ять тут постає не як вибір на користь одного чи проти іншого, а як співіснування різних мовних та культурних приналежностей. Саме в цьому для Ольги полягає важлива частина її особистої історії.