Для Оксани несподіваним чином перетинаються сімейна історія та сьогодення в Німеччині. Звідси у неї випливає переконання, що не слід судити людей за їхнім походженням.
Оксана:
Я захоплююся тим, як німці впоралися зі своїм темним минулим і якими це зробило їх сьогодні. Можливо, ми поки що не можемо до кінця це зрозуміти, але я розумію одне: після всього цього вони зуміли зберегти людяність і навіть допомагати іншим - ну, я відчуваю до німців лише вдячність.
Я не уникаю контактів із росіянами. Ні. Що важливо в нашому житті? Спілкування.
Якщо ти сам уникаєш якогось спілкування, наприклад, через національну приналежність… Мій дідусь був у концтаборі в Німеччині. І якби я тоді уникала спілкування, то, напевно, у житті я б точно ніколи не змогла б подумати, що саме Німеччина стане моїм притулком, захистом, так. Тому що дідусь, до речі, ніколи не розповідав про концтабір. І я знала, що він був у концтаборі, бо на пострадянському просторі люди, які побували в концтаборі, були справжніми ізгоями в суспільстві. Ну, їх теж вважали зрадниками. І його не вітали ні з Днем Перемоги, ні його не приймали на роботу. І він ніколи не розповідав про концтабір. Уже перед самою смертю до нього прийшов його... Його вже привезли, друга. І вони разом, коли розмовляли про той час у концтаборі, коли вони спілкувалися, я тоді дізналася вже дуже багато про те, через що їм довелося пройти.
І, в принципі, якби йшлося про уникнення контактів, то, взагалі-то, першими були б німці. Але… Усе змінилося, усе догори ногами. А спочатку це були, як би там не було, перші люди, які погодилися стати перекладачами, волонтери - це були всі російськомовні, це були росіяни.
Контекст
47-річна Оксана народилася в Росії, проте її батьки походять з України. До вимушеного переїзду до Німеччини вона мешкала на сході України. У 2022 році вона приїхала до Німеччини разом із дітьми. Тут вона допомагає іншим біженцям і, незважаючи на численні невизначеності, вважає Німеччину важливим місцем, де можна знайти захист і почати нове життя.
У цьому уривку Оксана пов’язує своє сьогодення з історією свого діда, який під час Другої світової війни перебував у німецькому концентраційному таборі. Про ці переживання в родині довго майже не говорили, зокрема тому, що колишніх в’язнів таборів у Радянському союзi часто ізолювали та стигматизували. Саме на цьому тлі сьогодення видається їй надзвичайним: саме Німеччина стала для неї та її дітей притулком. Спогади про діда стають для Оксани приводом поставити під сумнів узагальнені судження про цілі народи.